Мирова угода, як спосіб вирішення господарського спору.

Мирова угода, як спосіб вирішення господарського спору.

Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК) передбачає такий спосіб вирішення господарського спору без винесення судового рішення як укладення мирової угоди, але не містить її нормативного визначення.

Таке визначення дається законодавцем в ч.1 ст.77 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та/або розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється шляхом укладення угоди між сторонами.

Частиною 3 ст.78 ГПК передбачено, що мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету спору.

Визначення поняття сторін дається в ст.21 ГПК, в той же час ч.3 ст.26 цього Кодексу передбачено, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

З наведеного можна зробити висновок, що мирова угода може бути укладена між позивачем, третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, та відповідачем, оскільки саме між цими процесуальними фігурами господарського процесу і виникає спір, який передається на вирішення господарському суду.

Слід також зазначити, що на практиці постає питання, яке законодавцем не вирішено, і стосується воно ситуації, коли участь у справі беруть кілька позивачів і (або) кілька відповідачів, так звана процесуальна співучасть. В такому випадку, виходячи з загальних вимог, які ставляться до укладення мирової угоди, можна зробити висновок, що за наявності процесуальної співучасті згода на укладення мирової угоди повинна бути досягнута між усіма позивачами та відповідачами, оскільки за її відсутності спір про право не вирішується, примирення сторін не відбувається і порушуються чиїсь права та охоронювані законом інтереси.

Статтею 78 ГПК не визначено, на якій саме стадії процесу може бути укладена мирова угода. Але слід зазначити, що ч.4 ст.121 цього Кодексу передбачено, що мирова   угода, укладена   сторонами  у  процесі  виконання судового  рішення,  подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Тобто, законодавець не виключає можливості укладення мирової угоди на стадії виконання судового рішення, хоча з іншої сторони законодавчо не вирішено питання про можливість укладення мирової угоди на стадії апеляційного чи касаційного розгляду справи, що є нелогічним, не послідовним і потребує вирішення на законодавчому рівні. Дане твердження також підтверджується і тим, що відповідно до ч.2 ст.99 ГПК апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції, тобто логічно було б говорити, що апеляційний господарський суд має право як і суд першої інстанції затверджувати укладену сторонами по справі мирову угоду, а у сторін є таке право. В той же час ст.103 цього Кодексу суду апеляційної інстанції такого права не надано, але надано право припинити провадження у справі, що є наслідком затвердження мирової угоди (п.7 ст.80 ГПК), хоча на практиці такого не відбувається.

ГПК містить вимоги,  які ставляться до мирової угоди. Так, в ч.1 ст.78 ГПК встановлено, що умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, які підписуються відповідно обома сторонами, а також передбачається, що мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Тобто, єдиною формою, в якій може бути укладена мирова угода, є письмова.

При затвердженні тексту мирової угоди суд повинен звертати увагу на її зміст, перевіряти повноваження осіб, які її підписують, та давати оцінку тому, щоб умови мирової угоди стосувалися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову і не виходили за межі позовних вимог.

Прогалиною в питанні затвердження мирової угоди є те, що чинним ГПК не передбачено права суду відмовити сторонам в її затвердженні. На практиці ж судам доводиться відмовляти в затвердженні мирових угод і в цій ситуації суди керуються загальними нормами ГПК.

Судам при затвердженні мирових угод слід звертати увагу, що всі основні переваги мирової угоди (економія часу, сил, спрощення роботи суду тощо) втратять свій сенс, якщо мирова угода не буде кардинально вирішувати спірні правовідносини, враховувати інтереси всіх сторін тощо. У процесі обговорення умов угоди або перед затвердженням її судом всім заінтересованим особам повинна бути надана можливість ознайомитись з проектом такої угоди для того, щоб вони мали реальну можливість висловити своє ставлення щодо можливості суду її затвердити. Умови мирової угоди завжди повинні бути сформульовані таким чином, щоб у майбутньому в сторін з цього приводу не виникало якихось розбіжностей і, головне, щоб вони були в змозі їх виконати.

Виходячи з викладеного, мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну із форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов'язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов'язанням з метою врегулювання такого спору.

Суддя господарського суду         

Луганської області                                                                                    С.С. Єжова