ЦІНА ЯК УМОВА ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ (стаття судді Старкової Г.М.)

Питання про ціну договору (договірну ціну) є досить цікавим: з одного боку, ціноутворення залежить виключно від волі контрагентів за договором, тобто є вільним, а з іншого – не завжди є таким, оскільки підпадає під державне регулювання.

Як відомо, істотними є умови договору, без яких він не може вважатися укладеним (дійсним), закріплення яких у договорі є обов’язковим в силу закону або ж волі сторін, і які є необхідними для існування договору в цілому. Чинне законодавство однозначно відносить ціну до істотних умов договору (купівля-продаж, поставка, контрактація, підряд, оренда тощо), тобто без безпосереднього зазначення ціни в договорі він вважатиметься недійсним.

З юридичної точки зору поняття “ціна” (договірна ціна) визначається як певна сума грошових коштів, які контрагент зобов’язується передати іншому контрагенту за виконання ним своїх зобов’язань за договором. Це є досить вузьким розумінням ціни, оскільки воно пов’язане з випадками, які найчастіше трапляються на практиці. Це не дає глибинного уявлення про юридичну природу ціни. Між тим, поняття ціни в праві не завжди прив’язане до грошових коштів, оскільки зустрічається чимало оплатних зобов’язань, оплата за які здійснюється не в грошовій формі (наприклад, міна, доручення, де в якості оплати виступає певний відсоток від здійсненого за дорученням зобов’язання, договорі про науково-технічне співробітництво та ін.). Тому в більш широкому юридичному сенсі ціною є розмір зустрічного задоволення контрагента за договором на виконання ним своїх договірних зобов’язань.

В цілому взаємовідносини між економічними і правовими елементами ціни можна охарактеризувати як відносини змісту й форми. Однак таке розуміння їх взаємодії є не зовсім повним: юридичні моменти ціни є істотнішими за моменти економічні, оскільки лише їх беруть до уваги при проведенні взаєморозрахунків сторін за договором. А тому юридичні аспекти ціни, спосіб її закріплення в договорі та механізм державного регулювання ціноутворення посідають надзвичайно важливе місце в питаннях формування договірної ціни.

Зміст грошового зобов'язання в структурі господарських договорів набуває предметного виразу через поняття та механізм ціноутворення. Адже саме ціна в договорі є тією ланкою волевиявлення сторін зобо­в'язання, з дією якої пов'язане існу­вання грошового зобов'язання.

Українське законодавство не містить легального визначення поняття договірної ціни. Розкриття змісту поняття договірної ціни можливе лише в контексті цивільно-правової доктрини. Договірною є ціна, щодо якої сторони дійшли згоди при укладені договору як щодо оплати одним контрагентом іншому за виконання взятого на себе останнім зобов’язання. Отже, договірною вважатиметься ціна, щодо розміру якої сторони спільно, обопільно домовилися, й така згода знайшла закріплення у відповідному договорі. Таким чином, критерієм для визначення “договірності” ціни слугуватиме наявність взаємної згоди сторін, яка формується на основі їхнього спільного й вільного волевиявлення. В такому випадку під поняття договірної ціни не підпадатимуть ціни, які формуються поза волею контрагентів, або ж така воля є дещо обмеженою (йдеться про випадки державного встановлення й регулювання ціноутворення). В зв’язку з цим доречно зазначити, що договірну ціну можна розглядати й дещо в іншому плані, а саме – як ціну, що зафіксована в договорі незалежно від причин, що вплинули на її утворення.

Слід зазначити, що і той, і інший підхід мають право на існування, оскільки відбивають різні аспекти поняття договірної ціни. Однак, у межах нашої роботи, виходячи з практичних міркувань, під договірною ми розумітимемо ціну, яка зафіксована в договорі.

Проблема ціни як умови госпо­дарського договору набула актуаль­ності у зв'язку з прийняттям Господарського кодексу Ук­раїни, який в статтях 180, 189 вста­новив, що «за будь-яких умов» сторони господарського договору мають погодити умови про предмет, ціну та строк зобов'язання. При цьо­му під ціною треба розуміти «форму грошового визначення вартості про­дукції (робіт, послуг), яку реалізу­ють суб'єкти господарювання».

 У частині 4 статті 180 Господарського кодексу України (надалі за текстом -  ГК України) набули розвитку положення про предмет договору як про об’єкт права, щодо якого сторони вступають у договірні відносини. Господарський кодекс України не надає самого визначення предмета господарського договору (його загальної формули), а узагальнюючою назвою «умови предмет договору» охоплює найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до її якості. Утім, на відміну від суто збутових договорів, предметом низки господарських договорів організаційного характеру (приміром, договорів про сумісну підприємницьку діяльність) є встановлення організаційно-правових засад взаємного співробітництва сторін у певній сфері господарювання.   

За статтею 3 ГК України, господарська діяльність пов'язана з поведінкою суб'єк­тів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлен­ня та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного ха­рактеру, що мають цінову визначеність. У цьому зв'язку слід визначити, що господарська діяльність здійснюється у загальній економічній сфері, а тому має суто економічні власти­вості. Останні неможливі без вартісної оцінки і взаємооцінки, еквівалентності обміну, відповідних обчислень і розра­хунків. Це стосується як комерційної, так і некомерційної господарської діяльності. Отже, така ознака результатів госпо­дарської діяльності, як «цінова визна­ченість», присутня в абсолютній більшості випадків.

У загально цивільних договорах спря­мованість дій окремого споживача на ук­ладання одиничного договору зазвичай означає те, що він будь-яким чином бажає набути (позбутися) повного майна чи отримати послуги (роботи) на умовах ціноутворення, по гірших від звичайних. Проте для підприємця факт переговорно­го процесу, тим паче погодження лише товарної складової договору, зазвичай нічого не вартий без встановлення кон­кретної ціни товару (послуги, роботи). Припущення про те, що підприємець погодив певну ціну в господарському до­говорі зовсім не означає, що він хотів встановити «звичайні ціни», які за при­родою можуть вийти за рамки його бізнеспланування, не враховують безліч економічних факторів ціноутворення.

         Від того, як виписана умова про ціну, залежить її встановлення, а відтак – і оплата за договором. Виходячи з цього, ціна в договорі може бути абсолютно визначеною (конкретна, чітко визначена сума грошей, яка підлягає сплаті за договором), або ж такою, що підлягає визначенню в майбутньому (відповідно до багатьох факторів, яких саме – залежить від розсуду контрагентів).

Абсолютно визначена ціна може бути твердою, тобто встановленою в твердій сумі коштів і дійсною протягом усього строку дії договору (найбільш характерним прикладом є форвардний контракт), або ж періодично твердою – такою, що визначається в твердій сумі коштів, але дійсній лише на певні проміжки часу, на які розбивається строк дії договору.

“Невизначена” ціна може бути гнучкою, тобто такою, яка хоч і є визначеною на момент укладення договору, однак може переглядатися в майбутньому у випадку, коли ринкова вартість об’єкту договору зміниться в момент його остаточного виконання.

Ціни як першого, так і другого роду можуть характеризуватися такою властивістю, як комплексність, тобто включати складові, пов’язані з транспортуванням і доставкою товару, його зберіганням, страхуванням тощо.

 Умову про ціну, як і будь-яку іншу суттєву умову, не можна виключити за домовленістю сторін господарського зо­бов'язання, адже господарський кодекс фактично унеможливлює застосування частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України (надалі за текстом – ЦК України) про право сторін до­говору відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати умови договору на свій розсуд. Про це свідчить імперативна норма статті 179 ГК України, якою передбачається, що сторони мають право погоджувати за своїм розсудом будь-які умови договору, що не супере­чать законодавству». Тому сторони госпо­дарських договорів «не мають права від­ступити від положень Господарського ко­дексу України (крім випадків, коли таке прямо дозволяється).

 Отже, за загальним правилом суттєвою умовою господарсь­кого договору, як і записано у статтях 180, 189 ГК України, є ціна. За умови недосягнення згоди сторін щодо ціни в господарському договорі він стає неукладеним та  не породжує права та обов'язки сторін. В той же час, не досягається головна мета та спрямова­ність господарської діяльності - виготов­лення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного ха­рактеру.

 Відсутність погодження умови про ціну в господарському договорі передба­чає настання наслідків неукладеного до­говору (статті 81 ГК України, статті 638 ЦК України).

Звичайно, виконання певних обов'яз­ків найчастіше спричинює факти, які підтверджують певне волевиявлення сто­рін договору. Проте наголос закону здійс­нено не на виконанні договору, а на абст­рактних діях, що підтверджують волеви­явлення сторін.

Здійснення певних дій сторонами ще не призводить до визначеності умов дого­вору - він може залишатися угодою про наміри. А тому лише таке виконання, яке дає змогу визначити волевиявлення сто­рін на встановлення ціни договору (на­приклад, платіж за рахунком), може при­водити до визнання «дефектного» госпо­дарського договору укладеним.

Отже, встановлення умови договору, зокрема щодо ціни, є не проблемою вико­нання, а проблемою формалізації волеви­явлення сторін на підтвердження укладання тієї чи іншої умови. Лише в тому разі, коли певні дії сторін підтверджують їх волевиявлення виникає факт укладання договору.

Не кожного разу відсутність позначен­ня на конкретну ціну в тексті господарсь­кого договору означає відсутність погод­ження цієї суттєвої умови. У випадку, коли ціна в господарсько­му договорі конкретно не позначена, для визнання договору укладеним сторонами має бути визначено чіткий порядок вста­новлення ціни у майбутньому. Не випад­ково в економічній лексиці існує поняття «ціна з наступною фіксацією» - ціна, яка встановлюється під час виконання дого­вору, в якому визначається правило її фіксації.

У практичній площині питання визначення договірної ціни зводиться до можливості контрагентів встановлювати ціни на свій розсуд, або ж враховувати нормативне регулювання в цій сфері. Таким чином, зазначена проблема перебуває на межі приватного й публічного права, а тому потребує максимальної уваги сторін при викладені такої важливої умови договору, як ціна.

  Суддя господарського суду

   Луганської області                                                                                                           Г.М. Старкова