Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Справи за позовами про визнання правочинів недійсними складають окрему велику групу спорів, підвідомчих господарським судам. При цьому, у відповідності до пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України [1] господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Отже коло спорів, при розгляді яких можуть виникати питання недійсності договору (правочину), фактично обмежується колом справ, предмет спору у яких пов’язаний з договірними відносинами, тобто є дуже широким.
Важливим з точки зору практичного застосування та актуальним з точки зору наукового дослідження є питання можливості визнання недійсним в судовому порядку правочину (договору), дію якого припинено, а також визначення моменту, з якого має визнаватись недійсним такий правочин.
Обговорення даної теми у професійному юридичному середовищі відбувається вже тривалий час [2], в тому числі і серед іноземних правників [3].
В практиці господарських судів України з прийняттям 29.05.2013 пленумом Вищого господарського суду постанови №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» [4] до останнього часу панувала позиція, яка допускала можливість визнання недійсним припиненого договору. Так, в абзацах 9, 10 підпункту 2.6 пункту 2 вказаної постанови передбачено, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
23 грудня 2015 року Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України прийнято постанову за наслідками розгляду справи № 3-1143гс15 (918/144/15) [5]. Обставини даної справи стосувались спору про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, який в процесі судового розгляду був розірваний угодою сторін з поверненням об’єкту оренди. Верховний Суд, пославшись на приписи частини першої статті 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) [6], частини третьої статті 207 Господарського кодексу України (далі – ГК) [7], зазначив, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов’язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов’язання за цим договором. Оскільки договір сторони розірвали, а майно повернули, то зобов’язання за спірним договором є припиненими. Отже визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.
Подібна за спрямованістю позиція висловлювалась Верховним Судом у постанові від 19.08.2014 у справі №3-38гс14 (5011-31/17917-2012) [8], предметом розгляду в якій був спір про визнання недійсним з моменту укладення договору лізингу. Констатувавши, що спірний договір на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже був розірваним, Верховний Суд зазначив, що визнавати його недійсним на майбутнє немає підстав, оскільки сторони цей договір розірвали і на момент винесення судового рішення він вже не діяв. Водночас, в силу положень частини третьої статті 207 ГК та з урахуванням того що за спірний договір виконувався сторонами визнання його недійсним з моменту укладення є безпідставним.
Тим не менш, за наслідками розгляду справи №3-195гс15 (910/24029/13), Верховний Суд у складі Судових палат у господарських та у цивільних справах 01.07.2015 прийняв постанову [9], в якій навів позицію щодо розуміння змісту частини третьої статті 207 ГК, зазначивши, що відповідно до цієї норми господарське зобов’язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення. Таке тлумачення прямо суперечить вищевикладеним позиціям. Поряд з цим далі у тексті даної постанови зроблено висновок, що фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення. Спірний договір розірвано угодою сторін, тому визнавати його на майбутнє немає підстав. Тобто в наведеній частині ця постанова відповідає раніше вищезгаданим правовим позиціям Верховного Суду.
Окрім того що виявлені суперечності не сприяють єдності та прогнозованості судової практики у цій категорії спорів, наведені правові підходи Верховного Суду, як вбачається, не є однозначними.
З точки зору теорії права укладення договору є матеріальним юридичним фактом – правомірним правовстановлюючим вчинком (дією) сторін такого договору, направленим на виникнення взаємних прав та обов’язків [10, с. 300-302].
Водночас, договір як зобов’язання є правовідношенням, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (частина перша статті 509 ЦК). Взаємні права та обов’язки сторін складають зміст договірного зобов’язання.
При цьому слід виходити з того, що договір як факт є підставою виникнення договірного зобов’язання, яке в свою чергу є наслідком факту укладення договору.
У частині першій статті 203 ЦК наведено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частина перша статті 215 ЦК визначає підставою недійсності правочину недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених наведеними приписами статті 203 Кодексу.
У відповідності до частини першої статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Аналіз наведених нормативних підстав недійсності правочинів та її наслідків дає можливість дійти висновку, що інститут недійсності має на меті повне скасування правочину саме як юридичного факту а його застосування має приводити до відновлення стану, який існував до укладення правочину, який суперечить законодавству. Наслідком визнання правочину недійсним є недійсність зобов’язання, породженого таким правочином
Окремо слід зазначити, що ЦК, імперативно зазначаючи у частині першій статті 236 положення, згідно з яким нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, не містить виключень з даного припису.
На нашу думку таких виключень не містить і частина третя статті 207 ГК, відповідно до якої виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. Вважаємо, що буквальне тлумачення змісту останнього речення у логічному зв’язку з викладеним у попередньому реченні та приписами частини першої статті 236 ЦК, дозволяє дійти висновку, що у випадку, якщо зобов’язання (договір) за своїм змістом може бути припинено на майбутнє, воно визнається недійсним з моменту його вчинення (виникнення, укладення) і припиняється на майбутнє. Саме таке трактування цієї норми Верховний Суд України навів у справі №3-195гс15.
З огляду на викладене видаються сумнівними висновки Верховного Суду зроблені з посиланням на частину третю статті 207 ГК про те, що оскільки договори оренди (лізингу) виконувались сторонами, визнання їх недійсними з моменту укладення є неможливим.
На підставі наведених положень законодавства можна стверджувати, що будь-який договір (в тому числі і той, за яким повернення отриманого є неможливим) підлягає визнанню недійсним тільки з моменту його вчинення (виникнення, укладення) без будь-яких виключень.
Наведені у частині третій статті 207 ГК приписи щодо припинення на майбутнє зобов’язання, яке визнане судом недійсним і за змістом такого зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, слід розуміти як такі, що стосуються не моменту недійсності зобов’язання (правочину, договору), а правових наслідків визнання такого зобов’язання недійсним. При цьому чинне законодавство не ставить підставу і момент недійсності договору в залежність від того, які наслідки матиме визнання цього договору недійсним.
У розглянутих вище справах Верховний Суд дійшов висновку, про неможливість визнання недійсними договорів оренди та лізингу, оскільки на момент розгляду відповідного спору в суді вказані договори вже припинили свою дію внаслідок розірвання за згодою сторін, а відтак предмет спору у справі припинив своє існування.
З таким висновком найвищого судового органу погодитись не можна. Вбачається, що у справах про визнання правочинів (договорів) недійсними предметом спору є саме дійсність (чи недійсність) договору – тобто відповідність його умов вимогам чинного на момент укладення цього договору законодавства. Наслідком такої невідповідності є прийняття судом рішення при визнання договору недійсним, тобто про його анулювання як юридичного факту, який мав наслідком виникнення зобов’язання.
У випадку припинення договору з підстав не пов’язаних з його недійсністю (наприклад належним виконанням чи розірванням за згодою сторін) припиняються зобов’язання за даним договором. Так, частиною другою статті 563 ЦК встановлено, що у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. Але це не має наслідком припинення чи будь-яке інше розв’язання спору в частині відповідності умов договору як юридичного факту вимогам законодавства на момент його укладення, за вирішенням якого звертається позивач у справах цієї категорії.
Окрім того такий підхід Верховного Суду не враховує прямий припис частини першої статті 236 ЦК, відповідно до якого недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Тобто угода сторін недійсного договору про його розірвання в силу наведених положень сама є недійсною а відтак вона не може породжувати правових наслідків, зокрема обумовлювати собою припинення договірних відносин контрагентів.
Вдалим прикладом, який обґрунтовує правильність викладених позицій, на нашу думку можуть бути інститути недійсності, припинення і розірвання шлюбу у порівнянні з аналогічними за своїм змістом інститутами недійсності, припинення та розірвання договору.
Так частина перша статті 36 Сімейного кодексу України (далі – СК) [11] визначає, що шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя, власне, як і договір є підставою виникнення взаємних прав та обов’язків його сторін.
Глава 5 СК містить норми, присвячені правовому регулюванню недійсності шлюбу, зокрема щодо підстав недійсності шлюбу (статті 38-40), розподіляючи такі підстави на ті, за наявності яких шлюб є безумовно недійсним (простежується паралель з підставами нікчемності правочину), та ті, за наявності яких шлюб підлягає визнанню недійсним чи може бути визнаний таким за рішенням суду (паралель з оспорюваними правочинами).
При цьому СК містить конкретні норми, які передбачають, що актовий запис про недійсний шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано такий шлюб, а також розірвання цього шлюбу (частина шоста статті 39) та що розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним в судовому порядку (частина перша статті 43).
Таким чином, виходячи з вищевикладеного, беручи до увагу подібність зобов’язальної суті договірних та шлюбних правовідносин, а також враховуючи ту обставину що чинне цивільне і господарське законодавство не містить однозначного нормативного припису щодо заборони визнання недійсними припинених правочинів, пропонуємо при вирішенні питання щодо можливості визнання недійсним договору (правочину) після його припинення виходити з того, що припинення договору з будь-яких підстав не може бути перешкодою для визнання такого договору недійсним при наявності для цього визначених законом підстав.
Література
1. Господарський процесуальний кодекс України від 06 листопада 1991 р. № 1798-XII // Відомості Верховної ради України. – 1992. – № 66. – Ст. 56 [зі змін. та допов.].
2. Боричевский В. Расторгнуть нельзя признать. Можно ли признать расторгнутый договор недействительным? [Електронний ресурс] / В. Боричевский // Правовой портал ЛИГА:ЗАКОН. – Режим доступу: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2009/10/28/18071.htm.
3. Недействительность расторнутого договора [Електронний ресурс] / Юридический клуб: форум. – Режим доступу:http://forum.yurclub.ru/index.php?showtopic=94460.
4. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 р. № 11 // Вісник господарського судочинства. – 2013. – № 4. – С. 22. [зі змін. та допов.].
5. Постанова Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. справа № 3-1143гс15 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/54630884.
6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-ІV // Відомості Верховної ради України. – 2003. – №40. – Ст. 356 [зі змін. та допов.].
7. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-ІV // Відомості Верховної ради України. – 2003. – №18. – Ст. 144 [зі змін. та допов.].
8. Постанова Верховного Суду України від 19 серпня 2014 р. справа № 3-38гс14 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40289247.
9. Постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 р. справа № 3-195гс15 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/46803652.
10. Алексеев С.С., Архипов С.И. и др. Теория государства и права: Учебник для ВУЗОВ, 3-е издание [Електронний ресурс] / С.С. Алексеев. – 2005. – 458 с. – Режим доступу: http://www.alleng.ru/d/jur/jur401.htm.
11. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ // Відомості Верховної ради України. – 2002. – №21. – Ст. 135 [зі змін. та допов.].
Суддя господарського суду
Луганської області, кандидат юридичних наук Сергій Васильович Смола
_03_03.png)
